Мы даем ЗНАНИЯ для принятия решений, УВЕРЕННОСТЬ в их правильности и ВДОХНОВЛЯЕМ на развитие честного бизнеса, как основного двигателя развития Украины
КРУПНОМУ БИЗНЕСУ
СРЕДНЕМУ и МЕЛКОМУ БИЗНЕСУ
ЮРИДИЧЕСКИМ КОМПАНИЯМ
ГОСУДАРСТВЕННОМУ СЕКТОРУ
РУКОВОДИТЕЛЯМ
ЮРИСТАМ
БУХГАЛТЕРАМ
Для ФЛП
ПЛАТФОРМА
Единое информационно-коммуникационное пространство для бизнеса, государства и социума, а также для профессиональных сообществ
НОВОСТИ
и КОММУНИКАЦИИ
правовые, профессиональные и бизнес-медиа о правилах игры
ПРОДУКТЫ
и РЕШЕНИЯ
синергия собственных и партнерских продуктов
БИЗНЕС
с ЛІГА:ЗАКОН
мощный канал продаж и поддержки новых продуктов

«Обязать нельзя взыскать»: правомерно ли ВСУ ограничил взыскание средств с государства?

28.07.2015, 13:47
51
30
Андрей Тригуб
ассоциированный партнер АО «Скляренко, Сидоренко и партнеры»

«Зобов'язати не можна стягнути»: де поставити кому, або чи правомірно ВСУ обмежив стягнення коштів з держави

Як відомо, серед справ, які останніми роками розглядалися в порядку адміністративного судочинства, помітну частину продовжують займати спори про виплати за рахунок суб'єктів владних повноважень або державного бюджету.

Так, за офіційною статистикою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ серед спорів, розглянутих місцевими загальними судами як адміністративними у 2013 році, частка позовів з приводу реалізації публічної політики у сферах зайнятості населення та соціального захисту громадян становила 42,1 %.

У 2010-2012 роках частка таких справ була значно більшою.

У свою чергу, в будь-якій справі ключовим етапом відновлення порушеного права позивача є виконання судового рішення.

Не секрет, що до сьогодні реальне і повне виконання судових рішень у згаданих категоріях справ залишається проблемою для стягувачів. На наш погляд, декілька нещодавніх правових позицій Верховного Суду України (далі — ВСУ) у процесуальних питаннях, які пов'язані з виконанням судових рішень в адміністративних справах, значно її загострили.

Слід відмітити, що такі правові позиції можуть справити вплив і на інші категорії “наболілих справ”, як-то спори у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, звільнення з публічної служби та ін., адже стосуються загальної норми: ст. 263 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС).

Отже, спробуємо проаналізувати, чи правомірні висновки ВСУ та на що сподіватися позивачам (стягувачам) у подібних ситуаціях.

Відповідно до положень ст. 263 КАС за наявності обставин, що ускладнюють виконання судового рішення (відсутність коштів на рахунку, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо тощо), державний виконавець може звернутися до адміністративного суду із поданням (а особа, яка бере участь у справі, та сторона виконавчого провадження — із заявою) про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення.

Суть згаданих вище правових позицій ВСУ щодо правильного застосування ст. 263 КАС зводиться до наступного. У разі, якщо судовим рішенням у справі про соціальні виплати було постановлено визнати протиправною бездіяльність суб'єкта владних повноважень, зобов'язано останнього провести перерахунок певної виплати (наприклад — пенсії) та здійснити таку виплату на користь особи, але судове рішення залишається невиконаним у зв'язку з відсутністю коштів у відповідача (боржника), то зміна способу виконання рішення на стягнення цих коштів є незаконною. До таких висновків судова палата в адміністративних справах ВСУ дійшла у постановах від 11.11.2014 р. № № 21-394а14, 21-475а14, від 13.01.2015 р. № 21-604а14, від 17.02.2015 р. 21-622а14, від 24.03.2015 р. № 21-85а15, від 14.04.2015 р. № 21-78а15.

Перш за все, варто звернути увагу на процесуальну підставу винесення згаданих вище постанов ВСУ. Так, необхідність перегляду судових рішень, з якою погодився Суд, полягала у нібито неоднаковому застосуванні судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах (п. 1 ч. 1 ст. 237 КАС).

Проте, на нашу думку, видається украй спірним віднесення ВСУ положень ст. 263 КАС про відстрочення і розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення до норм матеріального (а не процесуального) права.

На обґрунтування матеріального характеру ст. 263 КАС у постанові від 11.11.2014 р. № 21-394а14 ВСУ зазначив, що ця стаття містить не тільки механізм процесуальної процедури розгляду питань зміни чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення, а й підстави для розгляду цих питань. Оскільки ці підстави, на думку ВСУ, є матеріально-правовими, то їх слід розглядати у сукупності з положеннями статей 105 та 162 КАС, які визначають зміст способів захисту порушеного права в адміністративному судочинстві.

Однак, на наш погляд, згадана стаття Кодексу є нормою саме (або переважно) процесуального права, адже вона не встановлює конкретного правила поведінки, а натомість передбачає процесуальну (процедурну) можливість для суб'єкта звернутися до суду щодо (серед іншого) встановлення способу і порядку виконання судового рішення.

У свою чергу, ст. 237 КАС у редакції до набрання чинності Законом України від 12.02.2015 р. № 192-VIII “Про забезпечення права на справедливий суд” не дозволяла переглядати справи з підстав неоднаково застосування норм процесуального права, а після внесення відповідних змін  така можливість передбачена при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів.

Таким чином, на нашу думку, процесуальні підстави ухвалення зазначених вище постанов ВСУ щодо неоднакового застосування судами ст. 263 КАС є суперечливими.

Досить дискусійними видаються і самі висновки ВСУ щодо правильного застосування вказаної норми Кодексу про зміну способу і порядку виконання судового рішення.

Обґрунтовуючи свою правову позицію ВСУ вказав, що під зміною способу і порядку виконання рішення слід розуміти вжиття судом нових заходів для реалізації рішення у разі неможливості його виконання у встановлені раніше порядок і спосіб. Змінюючи спосіб і порядок виконання судового рішення, суд не може змінювати останнє по суті. Відсутність бюджетного фінансування, необхідного для виконання судового рішення, не дає підстав для висновку про неможливість такого виконання, що відповідно до ст. 263 КАС було б підставою для зміни способу і порядку його виконання, адже виплата нарахованих сум буде здійснена відповідачем після надходження відповідних сум із державного бюджету у майбутньому.

Відтак, ВСУ дійшов висновку, що зміна на підставі ст. 263 КАС способу і порядку виконання судового рішення не передбачає зміни обраного судом способу відновлення порушеного права при ухваленні рішення відповідно до ст. 162 КАС. Отже, на думку ВСУ, зміна способу і порядку виконання рішення суду про зобов'язання відповідача здійснити виплату із зобов'язання на стягнення такої виплати є незаконною.

ВСУ обґрунтовано зазначає, що змінюючи спосіб і порядок виконання судового рішення, суд не може змінювати останнє по суті. В той же час, зміна способу виконання рішення не зачіпає суті рішення, адже останнє є поняттям значно ширшим. На наш погляд, під суттю рішення, яка не може бути змінена в ході його виконання, слід розуміти висновки адміністративного суду щодо питань, які він повинен вирішити при прийнятті постанови (ст. 161 КАС), а саме: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин; 4) чи належить задовольнити позовні вимоги або відмовити в їх задоволенні; 5) як розподілити між сторонами судові витрати і т.д.

У свою чергу, на нашу думку, зміна способу виконання рішення згідно ст. 263 КАС не повинна виключати (забороняти) можливість застосування судом іншого способу відновлення порушеного права позивача згідно ст. 162 КАС, якщо раніше обраний спосіб виявився неефективним.

На користь цього свідчить і практика Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ). Зокрема, у рішенні від 15.11.1996 р. у справі “Чахал проти Об'єднаного Королівства” ЄСПЛ зазначив, що ст. 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суд також указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

У свою чергу, в рішенні від 05.04.2005 р. у справі “Афанасьєв проти України” ЄСПЛ вказав, що засіб захисту, який вимагається ст. 13 Конвенції, повинен бути “ефективним” як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

Крім цього, у справі “Горнсбі проти Греції” цей суд у своєму рішенні від 19.03.1997 р. зазначив, що для цілей ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду".

Таким чином, на наше переконання, процесуальні засоби відновлення порушеного права мають бути гнучкими та ефективними. Інколи ця гнучкість може проявлятися у зміні способу захисту, який раніше застосовано судом при винесенні рішення та який не дозволив реально захистити порушене право. Таке “коригування” способу відновлення права позивача в ході виконання рішення слід розцінювати як невід'ємну та органічну складову частину судового розгляду справи, яке направлене на гарантування обов'язковості судового рішення.

На нашу думку, в подібних ситуаціях спосіб захисту, формалізований судом у резолютивній частині рішення, не повинен бути самоціллю та цінністю, що стоїть над інтересами особи, для якої це судове рішення і було постановлене.

Разом з тим, можна погодитися з висновками ВСУ про неможливість (а краще сказати — передчасність) зміни способу виконання судового рішення із зобов'язання провести перерахунок та здійснити виплату на стягнення коштів у тих випадках, коли судами не здійснювався розрахунок суми належної стягувачу виплати за спірний період.

Однак, якщо судове рішення було виконане відповідачем в частині перерахунку (розрахунку) суми належної стягувачу виплати, або якщо такий розрахунок був наданий суду на його вимогу в ході вирішення питання про зміну способу виконання рішення, то суд не позбавлений законного права стягнути кошти саме у такому розмірі, якщо проведені розрахунки не заперечуються стягувачем та відповідають раніше ухваленому рішенню.

Підсумовуючи усе, викладене вище, можемо дійти висновку, що правові позиції судової палати в адміністративних справах ВСУ щодо правильного застосування ст. 263 КАС створюють загрозу зниження ефективності захисту прав стягувачів у ході виконання судових рішень у спорах про виплати за рахунок суб'єктів владних повноважень або державного бюджету. На нашу думку, такі правові позиції не повною мірою відповідають Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та практиці ЄСПЛ.

Можемо припустити, що проаналізовані у цій публікації висновки ВСУ були зумовлені в т.ч. нинішнім станом вітчизняної економіки та потребою зберегти певну стабільність державних фінансів.

Таким чином, у разі виникнення необхідності у зміні способу виконання судового рішення можна рекомендувати стягувачам звертатися до судів з відповідними заявами попри наведені правові позиції ВСУ та просити суд скористатися правом відступу від них з наведенням відповідних підстав (абз. 2 ч. 2 ст. 161 КАС). У свою чергу, такими підставами можуть слугувати положення Конвенції та згаданих рішень ЄСПЛ.

Залишається сподіватися, що з часом ВСУ і сам відступить від власної правової позиції, тим більше, що такі прецеденти уже мали місце. Зокрема, в постанові від 13.05.2015 р. № 6-53цс15 судова палата у цивільних справах відступила від правової позиції щодо застосування Закону України “Про іпотеку”, викладеної у постанові ВСУ від 24.12.2014 р. № 6-201цс14, про що прямо зазначила в рішенні. Тобто, ВСУ самостійно по-іншому визначив правильність застосування закону після спливу всього 5 місяців з моменту надання попереднього висновку.

Связаться с редактором

Войдите, чтобы оставить комментарий