Мы даем ЗНАНИЯ для принятия решений, УВЕРЕННОСТЬ в их правильности и ВДОХНОВЛЯЕМ на развитие честного бизнеса, как основного двигателя развития Украины
КРУПНОМУ БИЗНЕСУ
СРЕДНЕМУ и МЕЛКОМУ БИЗНЕСУ
ЮРИДИЧЕСКИМ КОМПАНИЯМ
ГОСУДАРСТВЕННОМУ СЕКТОРУ
РУКОВОДИТЕЛЯМ
ЮРИСТАМ
БУХГАЛТЕРАМ
Для ФЛП
ПЛАТФОРМА
Единое информационно-коммуникационное пространство для бизнеса, государства и социума, а также для профессиональных сообществ
НОВОСТИ
и КОММУНИКАЦИИ
правовые, профессиональные и бизнес-медиа о правилах игры
ПРОДУКТЫ
и РЕШЕНИЯ
синергия собственных и партнерских продуктов
БИЗНЕС
с ЛІГА:ЗАКОН
мощный канал продаж и поддержки новых продуктов

Предоставление высшими судами необоснованных преимуществ матери при решении споров об определении места жительства детей

30.06.2015, 09:12
21
4
Юлия Стусова
Адвокат АО «Скляренко, Сидоренко и Партнеры»

Продолжаем серию тематических блогов по судебной практике «ПРАВОПРИМЕНЕНИЕ ИЛИ НОРМОТВОРЧЕСТВО?» от юристов АО «Скляренко, Сидоренко и Партнеры» (публикуется на языке оригинала).

ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ ЧИ ПРАВОТВОРЧІСТЬ? КОЛИ РОЗ’ЯСНЕННЯ ВИЩИХ СУДІВ ПІДМІНЯЮТЬ ЗАКОН

«Нерівна рівність»: надання вищими судами необґрунтованих переваг матері під час вирішення спорів про визначення місця проживання дітей

На перший погляд, суди мали би найбільш відповідально підходити до розгляду справ про визначення місця проживання дітей, адже в їх межах, без перебільшення, вирішується питання про подальшу долю дітей. Тим не менше, на практиці часто має місце суто формальних підхід до вирішення даного питання. При цьому суди посилаються на правову позицію Верховного Суду України в таких справах, згідно якої місце проживання дітей може бути визначено із батьком лише за «виключних обставин». Хоча така позиція, відверто кажучи, не узгоджується із нормами вітчизняного законодавства та практикою Європейського суду з прав людини.

Так, частина 1 статті 141 Сімейного кодексу України говорить про рівність прав батька і матері щодо дитини незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Аналогічну норму містить і частина 4 статті 11 Закон України «Про охорону дитинства», яка, крім того, визначає, що предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Стаття 9 Конвенції «Про права дитини» говорить, що «якнайкращі інтереси дитини» мають відігравати визначальну роль при вирішенні питань щодо місця її проживання з одним із батьків. Відповідна позиція є цілком логічною, адже основним завданням суду в таких справах є визначення, з ким із батьків дитині дійсно буде краще.

Здавалось би, при визначенні місця проживання дитини (дітей) суди мають виходити саме з відповідного принципу рівності прав обох батьків та пріоритету інтересів дитини (дітей). Проте на практиці все відбувається зовсім по-іншому.

Адже, як вже зазначалось, свого часу Верховний Суд України сформував правову позицію, за якою місце проживання дитини (дітей) можна бути визначено з батьком лише за наявності так-званих «виключних» обставин. Фактично, ВСУ було встановлено «неписане» правило, за яким дитина «апріорі» має залишатись з матір’ю, а батько має доводити наявність «виключних» обставин. Керуючись відповідною правовою позицією, суди нижчих ланок часто застосовують відверто формальний підхід при вирішенні відповідної категорії справ, та, не вивчаючи всіх обставин справи, залишають дитину з матір’ю.

Обґрунтовуючи вищевказану позицію, Верховний Суд України посилався на принцип  6  Декларації прав дитини, згідно якої дитина може бути розлучена із матір’ю лише у виключних випадках.

Водночас, навряд чи така позиція завжди буде відповідати інтересам дитини.

Чинне законодавство та судова практика не визначає навіть орієнтовний перелік «виключних» обставин, існування яких могло би бути підставою для залишення дітей із батьком. Відповідне питання вирішується судом, який розглядає справу. Однак суди нижчих ланок, здебільшого, уникають вирішення даного питання, просто зазначаючи в рішенні про відсутність виключних обставин. Наприклад, в судовій практиці мав місце випадок, коли суд не вважав «виключною» навіть ту обставину, що мати намагалась вчинити самогубство, і визначив місце проживання дитини із нею.  Досить важко уявити собі обставини, в яких би відповідна позиція суду відповідала інтересам дитини.

Крім того, суди взагалі не звертають увагу на те, що норми Декларації мають рекомендаційний (а не обов’язковий) характер та не можуть вважатись частиною національного законодавства України.

Стаття 9 Конституції України визначає, що частиною національного законодавства України є чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Конвенція «Про права дитини» була ратифікована в 1991 році, має статус міжнародного договору та є частиною національного законодавства України.

Натомість Декларація прав дитини була прийнята резолюцією Організації Об’єднаних Націй та не є міжнародним договором в розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів та Закону України «Про міжнародні договори України».

Отже – в даному випадку Декларація прав дитини має рекомендаційний характер та, фактично, не є частиною національного законодавства України. Натомість Конвенція є міжнародним договором і саме її норми мали б застосовуватись судами, як частина національного законодавства України.

Слід зазначити, що Європейський суд з прав людини в своїй практиці керується саме вищезгаданими приписами Конвенції та покладає в основу своїх рішень принцип дотримання «якнайкращих інтересів дитини».

Відтак, відверто спірною є позиція Верховного Суду України, якою фактично надається перевага рекомендаційним положенням Декларації над приписами Конвенції та національного законодавства.

Варто відмітити, що останнім часом в судовій практиці спостерігаються позитивні зміни, а саме – Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних та кримінальних справ України в ряді останніх рішень висловив позицію по даній категорії спорів, в основу якої було покладено саме принцип забезпечення дотримання «якнайкращих інтересів дитини» (ухвала у справі №6-3584св15 від 01.04.2015 р., ухвала у справі №6-38153св14 від 11.02.2015 р.).

Визначально, що в одній із ухвал ВССУ дійшов абсолютно правильного, на наш погляд, висновку стосовно нетотожності понять «розлучення» та «визначення місця проживання». Так, в ухвалі від 11 червня 2014 року у справі №6-5850св14 ВССУ зазначає, що поняття «розлучення» не співпадає з поняттям «визначення місця проживання», оскільки мати у разі визначення місця проживання дитини разом із батьком не позбавлена права на спілкування з дитиною, турботу відносно неї та участь у її вихованні й може реалізувати свої права шляхом домовленості з батьком дитини щодо встановлення часу спілкування або за рішенням органу опіки і піклування, або за рішенням суду. В межах даної справи місце проживання дітей було визначено із батьком.

Такий підхід, на нашу думку, є правильним, адже, як вже зазначалось, в даному випадку фактично вирішується подальша доля дітей. Враховуючи це, при вирішенні відповідних категорій справ недопустимим є суто формальний підхід судів з посиланням лише на принцип  6   Декларації.

Сподіваємось, що Верховний Суд України змінить свою думку з даного питання та підтримає згадані позиції ВССУ, що, безумовно, сприятиме підвищенню рівня захисту інтересів дітей в Україні.

Юлія Стусова

Адвокат

Адвокатське обєднання «Скляренко, Сидоренко та Партнери»

Подготовлено специально для Платформы ЛІГА:ЗАКОН
Связаться с редактором

Войдите, чтобы оставить комментарий