Ця сторінка також доступна для перегляду українською мовою

Перейти до української версії сайту

Воєнне правосуддя: що відбувається зараз і на що чекати далі

Вести дискусію щодо якості та викликів воєнного правосуддя можна і потрібно вести вже зараз

За півроку війни в українському суспільстві, крім запиту на перемогу, остаточно сформувався ще один стійкий запит — запит на справедливість. Ніхто не може прогнозувати, коли завершиться російська агресія, але очевидно, що саме запит на справедливість супроводжуватиме країну ще не один рік після того.

Справедливість в даному випадку — це покарання винних за воєнні злочини, скоєні росією на території України.

Станом на 1 вересня 2022 року, за даними Офісу Генерального прокурора, очікують розслідування 31 217 воєнних злочинів.

Гучних вироків щодо російських військових поки було не дуже багато. В ЗМІ найчастіше згадувались наступні справи: засудження до довічного позбавлення волі за вбивство мирного жителя на Сумщині; засудження двох військових за невибіркові напади на мирні райони Харківщини; підготовче засідання у справі за обвинуваченням у вбивствах і зґвалтуваннях. І ще зовсім нещодавно російського військового засудили до 12 років позбавлення волі за мародерство. Така невелика кількість завершених «воєнних» судових процесів пояснюється різними мотивами, як-то можливістю неадекватного застосування російської судової системи стосовно українських військових та/або втратою можливості ресурсу обміну полоненими.

Втім, всі ці ймовірні причини зникнуть після перемоги, а от вести дискусію щодо якості та викликів воєнного правосуддя можна і потрібно вести вже зараз.

Чи хоче/зможе  Україна самостійно судити російських військових злочинців?

Питання, насправді, настільки ж концептуальне, наскільки й просте (на перший погляд).

У світі існує досить умовний поділ на «внутрішні» та «зовнішні» моделі переслідування військових злочинців. Основний критерій при цьому – чи бажає держава активно розслідувати випадки воєнних злочинів на своїй території, чи керівна роль належить зовнішнім факторам (міжнародним інституціям, іноземним механізмам тощо).

Україна поки що використовує гібридну тактику. З одного боку, держава спрямовує зусилля, щоб  максимально притягнути винних до відповідальності засобами національної правової системи. З іншого – апелює до того, що далі, де будуть складні юрисдикційні питання чи імунітети, або ж де бракуватиме ресурсів, покладатиметься на МКС, універсальну юрисдикцію, або спеціально створений трибунал щодо росії тощо.

Зараз точиться дискусія щодо можливості (необхідності) відновлення системи українських військових судів. Їх створення під питанням, бо на це необхідно знайти великі кошти. Окрема проблема – призначення суддів до таких судів, адже наразі ще не працюють ані Вища кваліфікаційна комісія суддів, ані Вища рада правосуддя. Натомість суди загальної юрисдикції вже напрацьовують відповідну судову практику. Тому думка про доцільність відновлення військових судів задля декількох років їх існування обговорюється з точки зору раціональності. Водночас, видається, що військові суди змогли б, враховуючи спеціалізацію, здійснювати ефективне правосуддя у цій сфері на потребу часу.

З цього приводу варто нагадати, що хоч стаття 84 Женевської конвенції–III і створює презумпцію на користь військових судів, вона також дозволяє судити військовополонених у цивільних судах за умови, що «чинне законодавство держави, що тримає в полоні, не містить чітко викладеного дозволу цивільним судам судити особу зі складу збройних сил держави, що тримає в полоні, за такий самий злочин, що, як стверджується, був скоєний військовополоненим». Як мінімум, це відображає принцип конвергенції, згідно з яким на військовополоненого можуть поширюватися ті ж закони та правила, які діють для збройних сил держави, що тримає в полоні, і гарантує, що військовополонені не будуть поставлені в менш сприятливі умови ніж члени збройних сил держави, що тримає в полоні. Зважаючи на те, що Кримінальний кодекс України та порядок здійснення досудового розслідування та судового розгляду, який застосовується до російських військовополонених, однаково поширюються на військовослужбовців Збройних Сил України, розгляд воєнних злочинів у судах загальної юрисдикції в цілому відповідає вимогам міжнародної гуманітарного права.

Інша справа – створення спеціального військового трибуналу (за прикладом країн колишньої Югославії, які багато років переслідують воєнних злочинців в межах Міжнародного кримінального трибуналу щодо колишньої Югославії). Але про це трохи нижче.

При цьому вважаю, що Україні, ймовірно, не доведеться звертатись до варіанту «зовнішньої» моделі правосуддя. Яскравим прикладом такої моделі в сучасному світі є Сирія (воєнні злочини, вчинені в межах Сирійської війни, переслідуються силами універсальної юрисдикції щодо міжнародних злочинів). Зокрема, кримінальні провадження щодо воєнних злочинів, вчинених різними сторонами конфлікту (і військами Б. Асада, і представниками т. зв. ІДІЛ, і російськими військовослужбовцями тощо), розслідує Німеччина. Такий варіант буде неприйнятний для більшості українців саме через гіпертрофований запит на справедливість.

Впевнений, що окрім усього іншого, дуже важливо відразу розмежувати запит на справедливість з неупередженістю, що інколи дозволяють собі окремі західні експерті. Наприклад, Селін Барде (Céline Bardet) ставить під сумнів доцільність проведення судових процесів у справах про воєнні злочини під час війни, вказуючи, що «правосуддя потребує спокійних умов» для забезпечення безстороннього та справедливого судочинства. 

З приводу цього можна зазначити наступне.

Війна росії проти України є очевидно незаконною, руйнівною та жорстокою. Саме тому і з'являються думки у окремих експертів, у яких вони ставлять під сумнів здатність українських суддів залишатися неупередженими. Однак насправді Україні ніщо не забороняє розглядати справи відносно російських військових. Навпаки, міжнародне гуманітарне право зобов’язує держави переслідувати  осіб за вчинення воєнних злочинів, які були вчинені на їхній території (Правило 158). Крім того, стаття 103 Женевської конвенції–III вимагає, щоб розслідування та судові процеси щодо військовополонених відбувалися «настільки швидко, наскільки дозволяють обставини». Зволікання з розслідуванням та судовим розглядом може вплинути на доступність доказів і свідків і, як наслідок, на якість судового розгляду, особливо стосовно воєнних злочинів, скоєних на територіях, де тривають бойові дії.

Також будь-який обвинувачений може оскаржити вироки в суді апеляційної та касаційної інстанцій, як це було зроблено у справі російського військового [Шишимаріна], якому довічне позбавлення волі за порушення законів і звичаїв війни шляхом вбивства цивільної особи, було замінено на 15 років позбавлення волі. Суд апеляційної інстанції встановив відсутність обтяжуючих обставин у вигляді попередньої змови з метою вбивства чи наміру на вчинення злочину щодо літньої людини, які б виправдовували довічне позбавлення волі. Обвинувачений також може оскаржити вирок національної судової системи до ЄСПЛ.

Крім того, судові процеси щодо воєнних злочинів російських військових (за винятком одного, пов’язаного з сексуальним насильством) відбувалися публічно, їх перебіг висвітлювали українські ЗМІ. Ретельний міжнародний контроль і моніторинг з боку громадянського суспільства можуть слугувати додатковим запобіжником від посягань на право на справедливий суд.

Тому говорити про упередженість українського правосуддя, як мінімум, недоречно.

Які питання вирішуватиме міжнародний трибунал?

На жаль, маємо (невтішні?) прогнози щодо діяльності Міжнародного кримінального суду (МКС) в рамках розслідування злочинів, скоєних збройними силами росії на території України.

Справа в тому, що хоча сама Україна й визнала юрисдикцію МКС щодо воєнних злочинів на своїй території, починаючи з 2014 року, проте МКС не може переслідувати злочин агресії, оскільки росія не є учасником Римського статуту МКС та не ратифікувала Кампалські поправки щодо злочину агресії. Так само прогнозується, що росія накладе вето на будь-які зусилля Ради Безпеки ООН передати справу про злочин агресії проти України до МКС.

МКС наразі має юрисдикцію щодо злочинів геноциду, злочинів проти людяності та воєнних злочинів, скоєних в Україні з 2014 року, оскільки Україна подала заяву про визнання юрисдикції МКС ad hoc з лютого 2014 року. Однак це не означає, що МКС може переслідувати кожного винуватця кожного злочину, скоєного в Україні з листопада 2013 року або навіть з лютого 2022 року. МКС має бути судом останньої інстанції, який доповнить національну судову систему, а не позиціонуватися як головний суд для розгляду воєнних злочинів.

Натомість саме спецтрибунал (наразі найчастіше обговорюється назва «Вищий суд України з розгляду воєнних злочинів») може заповнити цю прогалину.

Приклад того, за якими саме принципами він може бути створений та функціонуватиме, можна переглянути тут.

Варто звернути увагу  на думку експертів, які пропонують створити такий суд за моделлю Вищого антикорупційного суду України, який вже довів свою ефективність.  Можна погодитись, що цей Суд повинен мати широку юрисдикцію як щодо основних міжнародних злочинів, так і щодо воєнних злочинів за національним законодавством. Але ще ніким не визначено «обсяг» його юрисдикції, або, скажімо так, точні контури того, хто може бути включений до переліку осіб, відповідальних за злочин агресії.

В той самий час, Міжнародний кримінальний суд зможе поставити крапку у притягненні до відповідальності саме високопоставлених виконавців найтяжчих воєнних злочинів, скоєних в Україні. Тому не виключено, що може бути створений й гібридний міжнародний або регіональний Трибунал для судового переслідування високопоставлених росіян за злочин агресії.

У минулому завдяки міжнародній допомозі було створено низку інтернаціоналізованих внутрішніх трибуналів, зокрема Палату з воєнних злочинів Боснії (Bosnia War Crimes Chamber), Спеціалізовані палати Косово (Kosovo Specialist Chambers) та Високий трибунал Іраку (Iraqi High Tribunal). Ці механізми позиціонуються як «інтернаціоналізовані національні суди» (internationalized domestic tribunals).

В будь-якому випадку, наразі варто зафіксувати деякі ключові положення щодо майбутнього міжнародного військового трибуналу щодо російської агресії:

1) може бути створений за зразком існуючого Вищого антикорупційного суду України;

2) може мати юрисдикцію стосовно основних міжнародних злочинів, скоєних в Україні, починаючи з листопада 2013 року;

3) матиме персональну юрисдикцію як щодо громадян України, так і щодо громадян інших держав;

4) фінансуватиметься як Україною, так і міжнародною спільнотою;

5) включатиме міжнародних радників, які виконують ключові слідчі, прокурорські та судові ролі.

До речі, щодо радників. Вони згадуються саме через необхідність наявності спецзнань для розгляду воєнних злочинів. Те, що національній правовій системі поки бракує фахового досвіду або спеціалізації у розгляді воєнних злочинів, насправді є зрозумілим явищем. Адже війна – це виняткова ситуація. Разом з тим, відсутність попереднього досвіду не завадила таким країнам, як Німеччина чи Нідерланди, розвивати практику переслідування воєнних злочинів, ґрунтуючись на механізмі універсальної юрисдикції, та робити це в національних судах загальної юрисдикції.

Не варто забувати й про реальну доступність різних способів подолання будь-якого можливого браку досвіду. Наприклад, спецпідрозділи з процесуального керівництва щодо розслідування воєнних злочинів вже існують в Офісі Генерального прокурора, і їхню роботу підтримують експерти Консультативної групи з питань найтяжчих міжнародних злочинів (Atrocity Crimes Advisory Group – ACA), створеної ЄС, США та Великобританією у травні цього року.

Інша справа, що війна в Україні триває з 2014 року, і за цей час можна було б зробити значно більше для формування відповідної експертизи українського судочинства. Згадані на початку статті випадки розгляду судами справ про воєнні злочини стосувались умисного вбивства цивільного населення, зґвалтування, мародерства, невибіркового нападу на цивільні об’єкти та навмисного націлювання на них. У всіх цих справах військовослужбовцям предʼявлялось обвинувачення за однією і тією самою загальною нормою КК України, а саме – статтею 438, яка передбачає відповідальність за всі порушення законів і звичаїв війни.

Як приклад можна навести вирок Деснянського районного суду Чернігівської області від 8 серпня 2022 року у справі № 750/2891/22. Цим вироком було засуджено російського військового, який танком розстрілював житлові будинки в Чернігові.

Очевидно, що ухвалення законодавства, яке містило б перелік конкретних складів воєнних злочинів, подібний до того, що міститься у статті 8 Римського статуту МКС, значно вдосконалить кримінальне законодавство України. Це також могло б озброїти суддів більш ефективним інструментом у формі конкретних норм міжнародного кримінального права, щоб правильно кваліфікувати різні види воєнних злочинів та форми їх вчинення.

LIGA360 для юриста та адвоката
Швидко потрібна правова позиція чи перелік подібних судових рішень? Спробуй LIGA360 для юриста та адвоката. Готуйся до судового засідання в один клік

Замість висновку

Зрозуміло, що Україна ще має докласти значних зусиль для подальшого зміцнення досвіду українського правосуддя у переслідуванні осіб, винних у вчиненні воєнних злочинів.

Серед викликів, які постали перед національною системою правосуддя:

законодавчі – наприклад, невідповідність кримінального законодавства загальновизнаним положенням міжнародного кримінального права, закріпленим у Римському статуті МКС (бланкетна диспозиція статті 438 КК України, загальний суб’єкт злочину агресії, відсутність відповідальності за злочини проти людяності, відсутність інституту командної відповідальності тощо);

інституційні – наприклад, відсутність у держави довгострокового сталого бачення розвитку системи воєнної юстиції та, як наслідок, ризики зменшення ресурсів, які на це виділяються; або технічні обмеження щодо фіксації доказів воєнних злочинів і довгий строк розслідування/розгляду справи, що може призвести до їх втрати, деформації показань потерпілих, що зафіксовані до 1 травня 2022 року.

Однак очевидно й інше – створення Міжнародного військового трибуналу є беззаперечним, логічним і абсолютно реальним, аби відповідальності не уникнув жоден російський високопосадовець чи генерал. А з усіма іншими воєнними злочинами впорається й національна судова система, адже українські суди найкраще підходять для виконання цієї роботи з огляду на їх близькість до доказів, свідків і потерпілих, розуміння контексту та знання мов, якими користуються сторони провадження. Все інше – лише нюанси, які можна виправити навіть до кінця 2022 року.

Олександр Коровайко

Голова Апеляційного суду Херсонської області

Як спрогнозувати ваші шанси на перемогу в суді? Скористайтеся ІТ-платформою LIGA360. Технології штучного інтелекту проаналізують вашу позовну заяву, щоб ви змогли оцінити перспективність справи й скоригувати аргументи. Деталі за посиланням.

Підпишіться на розсилку
Головні новини і аналітика для вас по буднях
Схожі новини